Перейти до вмісту
Головна Сторінка » Новини » “В Європі розуміють, що це війна світоглядів” – юрист Олег Полозюк

“В Європі розуміють, що це війна світоглядів” – юрист Олег Полозюк

Столичний адвокат Олег Полозюк вже 40 років пересувається на візку. В 13 років він отримав травму хребта у шийному відділі, яка назавжди змінила його життя. Велика війна змусила чоловіка круто змінити своє життя ще раз: нервова евакуація в чужу країну, пошуки житла, роботи, лікарів, вивчення мови, адаптація… Все це завдання, які довелося вирішувати Олегу, та мільйонам українських біженців в Європі. Як це – опинитись за тисячі кілометрів від дому та звичного простору, спробувати вижити, та досягти успіху, Олег Полозюк розповів в інтерв’ю.

– Пане Олеже, розкажіть де застала вас велика війна?

Напередодні вторгнення ми з дружиною поїхали до Кривого Рогу. Планували бути там тиждень, і повернутися до Києва, але в цей час почалася війна. Коли вже були обстріли Кривого Рогу, ми зрозуміли, що треба кудись евакуюватися. Спочатку все одно хотіли повернутися до Києва, щоб взяти документи, однак залізничного сполучення на той час вже не було, а якщо їхати автомобілем, то це дуже багато блокпостів. Тоді в інтернеті дружина знайшла інформацію про евакуаційні поїзди, за три години ми зібрались і поїхали на вокзал. До речі, і дістатися вокзалу було складно, адже таксі вже майже не працювали. Та дякувати богові один таксист все ж знайшовся. Коли він приїхав і дружина завантажувала в багажник речі, то побачила там гвинтівку. Вона тихо мені про це сказала, і я під час розмови з таксистом спробував дізнатися: наш він чи не наш? Виявилося, що наш. Це був кримський татарин який вже евакуювався з Криму в 2014 році, і сказав, що другий раз нікуди бігти він не буде, тому в нього тепер є зброя.

– Все ж таки приймаючи до уваги, що ви пересуваєтесь у кріслі колісному, чи важко було так поспіхом евакуюватися залізничним транспортом? Адже тоді був справжній хаос.

Черга дійсно була дуже велика. Нам довелося звернутися за допомогою до поліції. Перші два вагони потягу були призначені для осіб з інвалідністю, літніх людей та людей з малими дітьми. В нашому купе, крім мене з дружиною, їхало ще 10 людей. Тобто загалом 12 людей і маленький песик їхали в одному купе. Так і виїжджали до Польщі. По дорозі нам постійно вимикали освітлення в потягу, з метою світломаскування. Ніхто з пасажирів не знав якою дорогою ми їдемо, та де перетнемо кордон.

– Коли потрапили до Польщі, як вирішувалося питання з житлом? Адже на той момент сотні тисяч українців евакуювалися саме до Польщі.

Спочатку ми потрапили до Катовіце. Там було дуже багато людей, вони буквально спали на підлозі. Там нас розподілили в маленьке містечко під Катовіце. Нас оселили в спортивному залі технікуму. Тиждень ми жили там. Потім нас переселили в щось на кшталт нашого міні-будинку інтернату, але з дуже комфортними умовами. Два місяці ми мешкали там. Далі нас перевели в будинок «Червоного хреста», де ми жили близько 5 місяців, а тепер ми переселилися в кімнату в звичайному будинку, за яку і платимо. До цього ми не оплачували проживання і нам надавали їжу.

– Довелося знайти роботу, щоб оплачувати житло? Це було складно в незнайомій країні?

Я зареєструвався в центрі зайнятості як шукач роботи, бо я за професією адвокат. Паралельно ходив на курси польської мови, і продовжую це робити. Після трьох місяців стажування мене взяли на роботу на адміністративну посаду. І зараз ми маємо стабільний дохід, щоб вийти на самозабезпечення. Ми платимо за житло, самостійно харчуємось, та забезпечуємо себе одягом, бо ми ж евакуювались коли ще було холодно у березні, і одягу на весну та літо не мали.

– Чи підтверджували свій статус людини з інвалідністю в Польщі? Це складна процедура там? Багато бюрократії?

Складнощі були більш не бюрократичні, а пов’язані з мовою, адже я хоч і трохи вивчив польській алфавіт на той час, та значення багатьох слів я ще не знав. Але мені допомогли волонтери. Вони допомогли отримати направлення до невропатолога, адже в Польщі не так і просто потрапити до лікаря. Тут записуються за 2-3 місяці. Та коли вже потрапляєш, то вирішуєш всі свої питання. Я мав копії своїх медичних документів і через Google зміг їх короткими фразами перекласти. Це, звісно, був не літературний переклад, але для фахівця зрозумілий. Лікар з моїх слів, після обстеження і вивчення документів зробив опис мого стану і подав необхідні документи на комісію. Комісія, що було для мене навіть дивно, відбулася заочно і за місяць мені вже підтвердили інвалідність. По моїм українським документам в мене І група інвалідності, підгрупа «А». А по польським стандартам це значний ступінь непрацездатності. Довідку комісії мені видали одразу, а от самого посвідчення довелося трохи почекати. Документи були вислані в Варшаву, де є реєстр осіб з непрацездатністю, а вже з Варшави через місцевий соціальний захист я отримав посвідчення особи з інвалідністю польського зразка.

Взагалі то, процес підтвердження інвалідності в Польщі майже автоматичний і мене приємно вразив. У нас в Україні йде реформа переходу від міжнародного класифікатора хвороб до міжнародного класифікатора обмеження життєдіяльності та здоров’я. А в Польщі це все вже давно діє, і основне це те, що напише лікар.

– Якісь додаткові пільги підтвердження статусу надає? Гроші, лікування, ліки?

Якщо б я був громадянином Польщі, то цей перелік пільг був би значний. Зараз по своєму посвідченню я можу безкоштовно пересуватися на автотранспорті в межах свого міста. Є знижки при користуванні залізничним транспортом. В залежності від довжини маршруту знижки відрізняються, але можуть бути і до 95%. Крім того, можливо оформити соціальну допомогу 215 злотих як особа, що потребує засобів гігієни.

Також я подав заяву на отримання паркувальної карти, адже навіть якщо ти пересуваєшся на таксі, все одно потрібно мати таку карту, щоб мати змогу паркуватись на спеціальних місцях.

– Якщо порівняти ставлення до осіб з інвалідністю в Польщі та в Україні. Воно відрізняється, чи можливо щось краще, або ж навпаки гірше?

Не те щоб краще, просто в Польщі відчуваєш більший правовий захист. Наприклад в столиці я входив до комітету доступності міста і боролися за якісь об’єкти, за реконструкцію вулиць, для того, щоб всі роботи були виконані згідно з вимогами державних будівельних норм. Коли я запитав, чи є в моєму містечку подібний комітет, то на мене подивилися дуже дивно, мовляв, а для чого це потрібно, якщо комунальні служби і так виконують законодавство Євросоюзу і національне законодавство Польщі, тому автоматично при ремонтах вулиць знижуються бордюрні камені, встановлюються тактильні направляючі смуги, озвучуються світлофори. Ні в кого навіть немає думки, щоб не виконати норми.

Звісно, в Польщі є багато будинків позаминулого століття, які є пам’ятками архітектури. Там можуть бути проблеми з доступністю. Наприклад у мене реально була проблема де підстригтися, бо майже всі перукарні знаходяться саме в таких будинках, а це 5-6 сходинок. Але всі будівлі громадського призначення повністю доступні, включаючи санвузли та ліфти. Те ж саме стосується і торгівельних центрів – вони повністю доступні. Громадський транспорт також. Тут немає недоступного транспорту, і це стосується навіть невеличких автобусів, по типу наших маршруток: водій виходить і відкидає пандус. Я їжджу на роботу і з роботи самостійно. Коли дійсно створені умови, ти відчуваєш себе незалежним у повсякденному житті.

– А що ж нам в Україні заважає це зробити? Небажання місцевої влади, чи відсутність якісної державної стратегії?

Державна стратегія є, хоча і в ній є свої нюанси. Нам заважає те, що в нас погано діє правова система. Є потреба доводити виконавцям, щоб вони щось зробили, збудували згідно з стандартами. У нас на кожному об’єкті потрібно щоб була присутня якась особа, яка б показувала, що ось тут не 2,5 сантиметрів поріг, як треба по ДБН, а ви зробили 5 сантиметрів, переробіть. А у відповідь чуєш, що кошти вже освоєні і переробити не можна, давайте приліпимо сюди дошку, щоб нівелювати цей поріг. І так воно у всьому. Немає комплексного підходу. Якщо, наприклад, в Києві відкривається новий тренажерний зал, то там, як правило, не робиться доступність. А чому? Ну люди ж з інвалідністю бідні, вони не будуть клієнтами. Але доступність це навпаки збільшення клієнтської бази.

– При спілкуванні з місцевими мешканцями, простими поляками, скажіть як вони розуміють цю війну? Розуміють за що вона, чому вона?

В колективі на роботі більшість це польські громадяни. Для поляка, який живе у відносному достатку, в порівнянні з нами, незрозуміло чому одна країна, яка має найбільші у світі території, поперлася ще в Україну. Тому вони з подивом це все спостерігають. Проте уряд Польщі, волонтери, постійно ведуть роз’яснювальну роботу по цим нюансам війни, пояснюють що це війна світоглядів. Вони розуміють, що це війна за погляд на життя, за стан, в якому людське життя цінується і права людини на першому місці.

Матеріал створений за підтримки Enable Me Ukraine.

Позначки: